Я уже не прагну бачити поряд себе "ідеал". Це міф.
Утопічна омана, яка приносить дедалі більше розчарувань. Прикро і спокійніше навіть… менше часу буде витрачено на безглуздості. Байдужості немає виправдання. Вимагати щирості абсурдно. Відпусти і здихни з полегшенням, що оговталась раніше, за крок до безодні. Розправ крила, ти здатна на політ.

 Нехай не буде місця осуду і чужій думці там,
де вибір зроблено свідомо. Дурні впливу не матимуть.
Ніхто. Жоден.
Це святиня. 
Обіцяю. 

Онасенко! Не будь такою сопливою! Ти чуєш? Ну як розмазня… ну чесне слово… Зберись! Що що ти сказала?!!! Ти мені рота не закривай!
Командую тут — я!
Ти пам'ятаєш усе, про що ми мріємо? От… от і роби!!! І про спортзал не забувай! Щоб я не червонів за тебе!

Той, хто сіє сумніви у твоїй голові, нехай буде відсіяний, мов той  непотріб.
Мимоволі.
Бодай розчиниться у часі! Аби тебе не хвилював...
Вище носа, дамочко!
 

Є у мене одна заповітна мрія...

Поки що, мабуть, єдина, над втіленням якої я працюю. Процес не тяжкий, адже це — моя стихія. Тільки близькі люди знають про мою пристрасть до цієї справи… а сторонні реагують словами :«я не знав(ла). ого». Приємно, коли на когось це справляє враження і тоді з'являється ще могутніший порив до самовираження.

Досі ніщо не спиняло. Мене. Натхненну.

Якщо зараз ти сидиш, склавши лапки, і жалієшся на своє стражденне життя і не робиш жодних дій, аби виправити своє становище — тобі непогано живеться! До чого ці мильні страждання? Коли людині дійсно погано, вона у жодному разі не потерпить дискомфорту. Не прагнеш до змін — не витрачай сили на пусті балачки!

«Я не маю достатньо грошей, аби бути задоволеним життям». Що, пробач?Мізерні люди без жаги до життя. Мине кілька десятків років і ти клястимеш свою пасивність, хоча можливо і ні… хто зна.

«Мене ніхто не любить». Звісно. Поглянь-но на своє відображення у дзеркалі і скажи чи зацікавиш того, хто тебе приваблює. Думаю, що навряд. Це люди-ялинки, «зимой и летом одним цветом». У тобі немає розвитку! Кого цікавить твоє ниття? Тебе і невдах з твого оточення. Легше сісти і оплакувати свою доленьку… Як трагічно. У нинішньому світі повно засобів і способів, аби виглядати, як мінімум, цукерочкою! Май хоч би повагу до себе. Про духовне наповнення взагалі мовчу, бо надто рідко доводилось спілкуватись з людьми, які з часом розвиваються у цьому напрямку. Особисто мене у такому плані зацікавити важко.

І найцікавіше: «У мене немає стимулу для руху вперед».Так стоп. Тут не має бути лайливих слів...Розумієш, у тебе він може і не з'явитись цей поштовх. Ти повинен власноруч створити собі натхнення, знайти його у зовнішньому світі, але ніяким чином не перекладати відповідальність на чужі плечі. Ти раб обставин? Співчуваю. Жалість - єдине на що ти заслуговуєш!

І наостанок. Так, у мене адекватна самооцінка, чого і Вам бажаю! 

Обожнюю зміни і відкриття. Так, аби з головою поринути у відчуття і оговтатись, коли, ледь призупинившись, можна спостерігати, що ж, власне, коїться у житті. І ні на мить не жалкувати!

 Та цього разу сталось щось неймовірне… адже пізнавати довелось себе. У мої плани це не входило, та все ж воно на краще. Одної миті задумалась, що вже нічого не буде, як раніше, і не помилилась. В усіх, мабуть, бувають подібні моменти перелому світосприйняття. Я перевершила саму себе, зрушила зі звичного положення думок. Чесно кажучи, побоювалась трохи, та розум взяв гору.

Згадуючи події того періоду, приходжу до висновку, що ризик — таки благородна справа! Мало хто здогадається, про що йде моваІ не треба. Суть цього посту проста: ризикуйте, воно того варте!